Ми, Ельза Гуванова та Леон Зайдель, познайомилися з Heinali та Наталією Ревко відносно недавно: Олега ми зустріли на виставці в Кельні у 2022 році, а Наталію в поїзді з Берліна до Києва в липні 2023 року. Завдяки нашому спільному інтересу до звуку, а також нинішньому фокусу на дослідженні та культурній медіації звуків і звукового досвіду в контексті війни, ми регулярно підтримуємо зв'язок. Через особисті історії, колоборативні проєкти та мистецькі рефлексії, ми прагнемо поділитися тим, як звук може формувати досвід і спогади людей, які переживають війну.
Розуміння війни через звук
Поняття »беліфонічний« (belliphonic) поєднує в собі латинське »bellum« (війна/битва) і грецьке »phone.« Дехто з нас познайомився з цим терміном у книзі Дж. Мартіна Дотрі Listening to War: Sound, Music, Trauma and Survival in Wartime Iraq, в якій він описує, аналізує і теоретично обґрунтовує звуковий ландшафт військового вторгнення США в Ірак та його вплив на військових і цивільне населення.
Оскільки змістовні та описові частини книги Дотрі засновані на польових дослідженнях та інтерв'ю, які він провів, з одного боку з американськими солдатами, а з іншого — з іракськими цивільними, його робота змогла безпосередньо й гостро передати, як це — переживати війну на звуковому рівні. Його дослідження водночас глибоко олюднює необхідність досліджень звукових реалій воєнного часу та індивідуальних вражень від них. Як пояснює український музикант і композитор Heinali: »Звуки війни глибоко вкорінюються в тіла людей, впливаючи на їхні дії, реакції та загальний психічний стан. Постійний вплив цих звуків — вибухів, пострілів, сирен — створює унікальний слуховий досвід, який формує психіку і тіло тих, кому доводиться його переживати.«
Я, Леон Зайдель, звернувся до звуку, щоб дослідити реалії війни проти України. Обравши цей медіум, замість зображення, моєю ціллю було залучити уявні, миттєві та неконтрольовані якості, притаманні звуковому сприйняттю.
Я хотів комунікувати із західною аудиторією з іншої перспективи, ніж та, яку подають ЗМІ, що здебільшого ґрунтується на зображеннях і, на жаль, залишається емоційно абстрактним висвітленням. Звук може по-справжньому вражати на глибинному рівні, передаючи ситуації, які майже неможливо зрозуміти, якщо не пережити їх на власному досвіді. Основне натхнення для моєї роботи зі звуком я знайшов у книзі Sounds of War and Peace: Soundscapes of European Cities in 1945, опублікованій видавництвом Peter Lang Verlag. Це збірка статей та есеїв, що досліджують звукові ландшафти європейських міст під час Другої світової війни. Через відсутність смартфонів чи інших мобільних пристроїв для запису в той час, дослідження значною мірою базуються на щоденниках як першоджерелах, що документують зміни в міських звукових ландшафтах чи конкретні акустичні події. Під час резиденції в Київському інституті автоматики в липні та серпні 2023 року я розробив опитувальник, надихнувшись роботою Керолін Бердсалл »Sound Memory: A Critical Concept for Researching Memories of Conflict and War.« Я провів інтерв'ю з діячами та діячками культурної та мистецької спільноти Києва та Одеси і опублікував їх під назвою Imagіned Cities.
Нижче наведено уривок з інтерв'ю з Олександром Населенком, яке було записано в Одесі в серпні 2023 року. В ньому він поділився своїми слуховими спогадами з початку повномасштабного вторгнення:
»Тиша. Було тихо. Чи не вперше в житті я відчув такий глибокий зв'язок з Одесою. Було таке відчуття, що ніщо не відділяє мене від міста. Я бачив порожні вулиці, архітектуру, котів [сміється]. Оскільки я працюю у візуальній сфері, складалося відчуття, що я майже чув те, що бачив, це було неймовірно яскраво. Водночас звуки сирен повітряної тривоги були досить тривожними.
Я також пам'ятаю тихі моменти. Я переїхав до квартири мого друга, де ми жили ще з іншими друзями. Ми сформували щось на кшталт сквоту протягом перших кількох місяців вторгнення, і це давало нам відчуття розради. Я пам'ятаю розмови, які ми там вели. З нами жила пара, Вітя і Діана, і іноді до мене доносилися фрагменти їхніх розмов або просто якесь бурмотіння. Дивно, але мене зігрівало знання про те, що хтось веде ці парні розмови, навіть якщо вони сперечалися.
Потім просочувалися новини, бо ми постійно були онлайн. Майже одночасно, з різних кімнат, хтось повідомляв одну і ту саму новину. Було таке відчуття, що ми знаходилися на середньовічній площі, де треба було тільки щось вигукнути, і всі одразу ж на це реагували та починали обговорювати. Потім ми виходили на вулицю покурити. Був початок березня, і зазвичай ти очікуєш відчути прихід весни. Я навіть чув, як співали пташки до пізньої ночі — знаєш, ті самі пізні пташки. Але потім ти також чуєш повітряну тривогу. Саме тоді ти починаєш усвідомлювати кожен звук навколо себе. Ти міг помітити вибух далеко, або, наприклад, ми жили біля порту, тому чули гуркіт поїзда, що проїжджав повз нас. Ми думали: «Що це в біса таке? Нас атакують?». Але потім з'ясувалося, що це просто потяг, який проїжджав через порт. Тож кожен вибух набував для нас величезного значення. Зараз це вже не так. Ти чуєш вибух, а потім ведеш розмову про нього, про характер вибуху, про те, як він пролунав.
На початку вторгнення офіційна та інтернет-комунікація через телеграм-канали не була такою вдосконаленою, як зараз. Новини іноді були заплутаними, і ця форма обміну інформацією в соціальних мережах все ще перебувала на ранній стадії розвитку. Тому у нас було достатньо часу на роздуми, перш ніж ми дізнавалися, що насправді сталося. Ми гадали, що це міг бути за вибух. Дивно, але я добре пам'ятаю ті часи, тому що це був період, коли всі відчували себе дуже близькими. Ти отримував повідомлення із запитанням: ›Як справи?‹ і незліченна кількість людей зверталася до тебе. Зараз все вже не так, і це, звичайно, зрозуміло.«
Один з найбільш показових аспектів, який проявився в моїх інтерв'ю, особливо на початкових етапах, — це акцент на тиші та спокійних моментах, а не на вибухах. Ранні інтерв'ю, а також звукові матеріали, надіслані через оупен-кол, організований нашим колективом Óstov Collective, містили переважно записи співу птахів, спокійного оточення або записи людських голосів, пісень чи розмов, з мінімальною кількістю вибухів, але з переважанням сирен. І навпаки, у матеріалах, отриманих пізніше, спостерігалося збільшення кількості записів вибухів і зменшення кількості звуків природи або тиші. Також варто зазначити, що під час другого оупен-колу з'явилися записи, що відображають досвід нової української діаспори в Європі, наприклад, записи процесу вивчення нової мови або участі в акціях протесту.
Вирішальна роль звуку у виживанні та підтримці повсякденного життя у воєнний час також стала очевидною з інтерв'ю. Як бачимо вище, початкові спогади Олександра Населенка зосереджувалися на спокійних моментах на початку вторгнення. Проте з часом його фокус змістився на опис обговорень вибухів з друзями — неминучий наслідок багаторазового впливу. Розрізнення типів вибухів набуло вирішального значення, до такої міри, що розшифровка звуків зайняла ключову роль, подібну до мови.
Я добре пам'ятаю момент у Києві, коли пролунав черговий сигнал тривоги. Я сидів на дивані з відчиненими балконними дверима, і мені здалося дивним чути гавкіт собак. Раптом пролунали два вибухи, і я інстинктивно підскочив. Ельза в цей момент все ще була у ванній кімнаті. Я кинувся до дверей, закликаючи її вийти, а потім ми вийшли з квартири, щоб сховатися в коридорі. Там ми зустріли наших сусідів — сім'ю з дитиною — і ми разом сиділи в коридорі, втиснувшись між дверима квартир. Згодом прийшов чоловік, який повертався з тренування, і, побачивши нас, недбало зауважив: »Що ви тут робите? Це ж наша ППО.« Озираючись назад, це майже комічно. У той момент я здивувався, що цей чоловік настільки добре розрізняє звуки, що може без страху виходити на пробіжку.
Окрім того, як слухове середовище та особисте розуміння звуку може змінюватися з часом, цікаво також звернути увагу на зміну місця перебування. Наприклад, Наталія Ревко, яка виїхала закордон на початку повномасштабного вторгнення, а потім повернулася в Україну, розповіла про постійно мінливе ставлення до свого звукового середовища. Нижче наведено уривок з мого інтерв'ю з Наталією Ревко, записаного в Києві в липні 2023 року:
»Я пам’ятаю дуже дивне відчуття, коли я приїхала до Гданська, міста, де, звісно, не було жодних ознак війни. Коли я зробила перші кроки на пероні вокзала, я почула мирні звуки чайок, автомобілів і цивільних літаків. Це було досить незвично.
Однак, я думаю, що через стрес, в якому я перебувала, моя чутливість до звуків стала підвищеною, також і у більш безпечних місцях. Я почала боятися звуків, і чарівність повсякденних шумів, таких як ті, що зараз долинають через моє вікно, здавалася мені моторошно близькими до звуків вибуху, навіть якщо вони долинали здалеку. Тож, перебуваючи за межами України, я залишалася постійно настороженою.
Ця підвищена увага до звуків зберігалася, і я не переставала бути пильною. В травні я повернувся в Україну і провела там декілька місяців. Це був зовсім інший досвід, і я відчувала, що постійно переходжу між цими різними досвідами. Було схоже на те, що я не могла повністю адаптуватися до перебування за межами України або всередині неї. Це створило дуже дивне накладання різних світів, включаючи світи звуків.«
Звуки пам'яті: Документування особистих звукових ландшафтів України воєнного часу
У 2022 році Наталія Ревко, спільно з колегами з України (платформа Минуле / Maйбутнє / Мистецтво і Музей сучасного мистецтва Одеси) та Великої Британії, співкурувала проєкт звукового стримінгу Земля повернення, земля турботи, результатом якого стала колекція мистецьких звукових доробків, доступ до яких можна отримати на сайті проєкту або на Acoustic Commons. Наталія співпрацювала з організацією Soundcamp, яка розробила стрімбокс — компактний пристрій, здатний передавати звук онлайн у режимі реального часу через мобільне інтернет-з'єднання. У рамках проєкту п'ять стрімбоксів були надані українським митцям та мисткиням, аби охопити широкий географічний діапазон країни, зокрема такі міста, як Дніпро, Київ, Львів, Одеса та Ужгород.
Незважаючи на те, що всі художники та художниці отримали однакове обладнання та колективно обговорили свої методології під час попереднього воркшопу, кожен з них, зрештою, створив власну концепцію стріму. Іван Скорина, наприклад, вирішив відтворити свій досвід волонтерства. В перші дні та тижні повномасштабного вторгнення він допомагав територіальній обороні в Київській області. Для свого звукового перформансу Іван повернувся на те саме місце, де він колись проводив близько восьми годин кожен день, копаючи окопи. Представляючи свою роботу, Іван зазначив: »Зараз Київська область деокупована, я більше не займаюся волонтерством, а підрозділ, якому ми допомагали, відправили в інший регіон. Але та практика копання окопів залишається зі мною як свіжий спогад. Зараз [для цього запису] я хочу повернутися до неї на один день.«
Ivan Skoryna – Digging Day
Ivan Skoryna – Digging Day
Для Ревко цей проект став способом використання різних технік і медіа для презентації та розповіді про власний досвід. »Я натрапила на проникливе визначення, коли читала книгу Sounds of War and Peace, зокрема, у статті ›The Sounds of Warsaw in 1945: Witness Accounts‹ Катажини Наливаєк-Мазурек. Авторка пише про взаємозв'язок між звуком і травмою і зазначає, що ›звуки, які ми пам'ятаємо [...] є елементами багатошарових ландшафтів пам'яті тих, хто вижив.‹ Переглядаючи літературу, пов'язану з ПТСР та подоланням його наслідків через наративізацію травматичного досвіду, вона робить висновок, що ›звукові спогади можуть стати ›паливом‹ для таких позитивних процесів, що можна спостерігати в біографіях опитаних свідків, які пережили такі виклики, що призвели до їхнього досвіду катаклізму.‹«
Ревко також спостерігає за тим, як люди можуть шукати звукові середовища, які дають відчуття безпеки. Одна з учасниць її проєкту, Ксенія Янус з Донецька, яка двічі пережила внутрішнє переміщення — спочатку переїхавши до Одеси у 2014 році через війну на Донбасі, а потім до західного міста Ужгород у 2022 році через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, вирішила вести стрім з місця, де вона відчувала себе найбільш спокійно. Ксенія розповідає, що спочатку вона переважно створювала музику, »сповнену шуму, глітчів і тривожних синтезаторних партій,« що відображає індустріальне міське середовище, в якому вона виросла. Але для свого стріму вона обрала локацію середньовічної церкви за межами Ужгорода, пояснюючи це так: »хоча справжня війна оминула це місце (звідси не чути сирен повітряної тривоги), дух війни завжди присутній. Віряни тут моляться за мир і оплакують загиблих.«
Kseniia Yanus – Rotunda-Church Shelter
Kseniia Yanus – Rotunda-Church Shelter
Запрошуючи митців з різних куточків України поділитися уривками своїх звукових середовищ, Ревко прагне розповісти про складні та особисті звукові ландшафти України воєнного часу. Вона виступає за створення більшого простору для індивідуальних голосів і розмірковує про зміни в розумінні, які це може принести на противагу контенту, що поширюється через засоби масової інформації: »Я б хотіла заглибитися у важливість фіксації та поширення цих звуків, особливо за межами України. У той час як соціальні медіа засипають нас зображеннями та записами вибухів і агресивних звукових ландшафтів, важливу роль відіграє глибоке прослуховування стрімів, записів і творів мистецтва, створених художниками та художницями. Ці медіа пропонують слухачам/кам нюансоване розуміння багатошарового воєнного досвіду. Часто, коли я презентую свій звуковий проект за межами України, аудиторія очікує почути вибухи чи сирени. Однак, здебільшого вони чують звуки міського життя — вуличну музику, спів птахів, розмови та пересування людей. Замість того, щоб зосереджуватися виключно на драматичних моментах, звуковий стрім надає людям, які живуть за межами України, текстуру повсякденного життя, або те, що мої колеги з Soundcamp та Acoustic Commons називають ›звуковим світом.‹ Включаючи більш приватні та інтимні виміри, цей термін охоплює ширший спектр звукового досвіду і пропонує багатше та цілісніше зображення людського досвіду на тлі конфлікту.«
Мистецька ідентичність під час війни
На початку 2023 року український електронний музикант Олег Шпудейко, відомий як Heinali, випустив альбом Kyiv Eternal. До початку повномасштабного вторгнення Олег працював над зовсім іншим альбомом, але був змушений припинити цей проєкт. Перший місяць війни він провів у Львові, порівняно безпечнішому місті на заході України, а після битви за Київ повернувся до рідного міста. Роздумуючи про своє повернення, Олег ділиться: »Я провів 37 років свого життя в Києві. Мої найважливіші особисті спогади пов'язані з цим містом — факт, який я усвідомив досить пізно. Часто ти усвідомлюєш це лише тоді, коли знаходишся далеко від дому.«
Після повернення Олег »відчув сильне бажання захистити місто, як живу, дихаючу істоту. Передати це словами складно, але це дуже сильне відчуття. Мої колеги, мої друзі, які повернулися або залишилися під час битви за Київ, відчували те ж саме. Тоді я не знав, як працювати з цим досвідом, бо він був для мене новим, але як художник, я мав його відрефлексувати.«
Олег знайшов спосіб опрацювати свій досвід під час резиденції в Кельні: »У мене був жорсткий диск з усіма моїми архівними матеріалами, включаючи десять років польових записів, які я робив у Києві, та колекцію старих, переважно ембієнтних замальовок. Я зрозумів, що ці польові записи були справжніми спогадами, тому що кожен з них викликав конкретну згадку з певної локації в місті, з певного періоду мого життя. Зараз я тримаю певну дистанцію від своїх матеріалів, але на той момент вони були невід'ємною частиною мене, були переплетені з моїм життям. Отже, всі мої переживання знайшли своє відображення в цих музичних замальовках і польових записах. Я зрозумів, що все, що мені потрібно було зробити, це поєднати їх і сформувати альбом.«
Трек-лист альбому рухається від однієї локації до іншої, відсилаючи до певних місць чи маршрутів у Києві. Але при спробі реконструювати цей маршрут географічно чи топографічно, він не матиме жодного сенсу, тому що слідує логіці пам'яті, а не логіці реальної географії міста. Разом зі зміною ставлення Олега до цих записів, змінилась і його мистецька ідентичність під час війни. Kyiv Eternal пропонує унікальний і водночас особистий погляд на здатність звуку трансформувати наші найінтимніші спогади та нас самих.
Kyiv Eternal, by Heinali
Kyiv Eternal, by Heinali
Окрім музики, Олег разом з Олексієм Шмураком веде подкаст під назвою АШОШ. До участі в одному з випусків був запрошений John Object, український електронний музикант, який служить у Збройних силах України від початку повномасштабного вторгнення. Олег згадує: »Ми записали з ним інтерв'ю, в якому попросили розповісти, як змінився його досвід сприйняття звуку під час війни як солдата і музиканта. Ось кілька цікавих інсайтів стосовно того, як змінюється досвід звуку. Наприклад, фізична реальність, звук у чуттєвому сприйнятті, не має великого значення, але символічне значення є дуже вагомим. Він служив в артилерії, а артилерія дуже гучна. Але він розповідав, що сприйняття звуку залежить від того, хто стріляє. Якщо стріляє ворог, то цей звук сприймається як небезпечний і шкідливий, як травмуючий звук. Але коли стріляє їхня власна артилерія, це хвилюючий досвід. Вони відчувають себе майже, я не знаю, як це можна передати словами, ніби вони дуже щасливі від цього, розумієте? Наче слухають гучну музику в клубі.«
Досвід John Object перегукується з досвідом Олександра та Леона, показуючи, що символічне значення звуку може змінюватися, навіть якщо його фізична реальність залишається сталою. Інша зворушлива розповідь John Object, хоч і не така символічна, виводить дуже поширений звук у новий вимір: коли його запитали, який звук в армії найбільше дратує, він відповів, що це хропіння. Коли ночуєш в казармі, де поруч спить чимало чоловіків, хропіння настільки сильне, що заснути стає майже неможливим.
Існує багато свідчень того, як переписування символічного значення звуку набуває характеру спротиву. У книзі Listening to War: Sound, Music, Trauma and Survival in Wartime Iraq Дотрі ділиться досвідом іракського жителя, який грав у гру, намагаючись уявити собі постріли автомата Калашникова не як постріли з автоматичної зброї, а як музичний перкусійний звук, оскільки вони нагадують один з місцевих ударних інструментів, таким чином переписуючи символічне значення цього звуку, аби зробити його терапевтичним. Схоже відбувалося і в Україні, наприклад, коли батьки намагалися заспокоїти своїх дітей під час перших ракетних ударів, кажучи їм, що це просто феєрверки.
Олег також розповідає про стратегії John Object, які він використовував для збереження зв'язку зі своєю мистецькою ідентичністю під час війни: »John Object також згадував, що намагався писати музику у своїх телефонних додатках, навіть коли воював. Він розповідав, що це була не стільки практика написання музики для сьогодення, скільки обіцянка певного майбутнього, де він зможе випустити свою музику, і продовжити мирне життя як композитор. Іншим терапевтичним методом подолання стала для нього покупка нових музичних інструментів, синтезаторів, які, чекаючи на його повернення, просто стояли у нього вдома. Він не має до них доступу, але він купує їх, щоб користуватися ними у майбутньому. Це обіцянка самому собі продовжити свою практику в мирні часи.«
Під час війни людина втрачає здатність регулювати своє слухове оточення, і хоча часто неможливо протистояти цьому, просто вдягнувши навушники, підхід John Object полягає в тому, щоб, коли це знову стане можливим, повернутися до своєї музичної діяльності. Таким чином добре відомий в Україні композитор електронної музики знаходить власний спосіб зберегти свою мистецьку ідентичність.
Схожа реакція була і у Heinali: коли він провів перший місяць повномасштабного вторгнення у Львові разом з багатьма іншими українськими музикантами, де митці та мисткині ініціювали серію спільних прямих ефірів. »Тоді ми думали, що займаємося активізмом, адже під час трансляцій збирали кошти для української армії« — згадує Олег. »Тепер я розумію, що це також було про те, щоб зберегти, реконструювати, відвоювати свою мистецьку ідентичність. Коли сталося вторгнення, ти вже не знав, хто ти і що тобі робити. Особливо, якщо ти художник. Хтось пішов служити в армію, хтось повністю змінив кар'єру і став волонтером, а хтось намагався продовжувати робити те, що робив раніше. Існувало багато шляхів подолання зламаної ідентичності.«